Коротенька  історія села Деребчина

В кінці XVI століття, в тісному кільці оточуючих лісів, було засноване чудове поліське село Деребчин. Саме від слова «дерево» і походить його перша назва -  «Деревчин».

У ХVІІІ ст. село належить польським магнатам Потоцьким, потім російським феодалам  Іванівським і князям Вітенштейнам. У ХІХ ст. земельні угіддя разом з населенням купив німецький барон Аристав  Масс. Земельна площа куплених бароном угідь складала  3502 десятин на території Деребчина,  Малої  Деребчинки, Семенівки, Попелівки.

Як відомо із архівних джерел, історія села Деребчина тісно пов'язана з визвольною боротьбою українського народу проти польської шляхти.  У 1651 році в селі відбулася так звана «Чорна Рада », на якій подоляни обрали своїми ватажками Олександренка і Чугуєва.

Після возз'єднання Правобережної України з Росією село  ввійшло до складу Російської Імперії.  З 1797 р. Деребчин вважався у складі Подільської губернії, Ямпільського повіту, Мурафської області.

Після скасування кріпосного права,  використовуючи родючі землі і дешеву робочу силу , барон Масс почав запроваджувати на своїх землях вирощування цукрового буряка, а в 1877 р. побудував цукровий завод, який  на той час за добу переробляв 450-480 центнерів сировини.

Завод працював на дровах, які доставлялися селянами на підводах з навколишніх сіл. З дальшим розвитком капіталізму завод розширюється. Для забезпечення його сировиною, бароном створюється поблизу дві економії - Ариставка та Володимирівка, названі на честь його синів. Невдовзі на роботи на цукровий завод були завезені колоністи з Німеччини, Австрії, Польщі.

Барон Масс вважався розпорядчим директором цукрового заводу, Ф.Ф. Пронашко-  технічним директором .

Вироблений цукор  відправляли за кордон.

В 1895 р. в селі була збудована гуральня. Спиртові напої вироблялися з патоки , картоплі, зерна. Барон Масс займався також і конярством. В центрі села було побудовано великий завод племінних коней .

В селі на той час було збудовано лікарню,  церковно - приходську школу, контору, церкву . Жителі Деребчина працювали на цукровому заводі, в гуральні, в економіях барона, займалися обробітком своїх невеликих клаптиків землі та домашніми ремеслами: ковальством, столярством, теслярством.

19 травня 1905 року  робітники помістя Масса страйкували, вимагаючи підвищення зарплати та скорочення робочого дня, який тривав 12-14 годин. Робітники озброїлися колами і почали нападати на прислугу маєтку.

20 травня 1905 р.  в телеграмі губернатору Ямпільського повіту про виступ селян Деребчина повідомлялось наступне:

«Деребчин барона Масса возбужден. Крестьян успокить не удалось. Прислуги и рабочие розогнаны. Служебная кулачная розправа урядника  вызвала нападение толпы с кольями на усадьбу Масса. Был момент, когда толпа грозилась розгромом и убийством. Требуется военная сила».

 Губернатором була направлена сотня козаків, яка локалізувала страйк.  Почалися розправи над страйкарями. Було заарештовано  і засуджено до шестимісячного тюремного ув’язнення 42 учасника страйку, решта - покарана різками на площі, куди було зігнано майже все доросле населення. Але все ж таки вимоги робітників були частково задоволено: барон Масс підвищив  заробітну плату робітникам.

Опис очевидця події 1905 року Ковальчука Прокопія Даниловича:

«Весною,  1905 року, зразу після посівної компанії,  біля нашого двору піднявся шум, крик, тріск. До садиби барона направлялись з кілкама та палицями велика кількість людей. Лунали вигуки: «Долой панів»,  «Геть поміщика барона Масса і його прислужників!», «Землю - біднякам» .  Бунтівники побили вікна в будинках управляючого і економа. Управляючому, пану Грабовському, розбили голову.

Коли приїхали козаки з приставом, то почали розганяти мітинг. На площі, біля канцелярії урядника, козаки стріляли із гвинтівок, залякуючи людей. Робітники і селяни вимагали полегшення від податків, зменшення робочого дня, збільшення біднякам земельних наділів,  підвищення заробітної плати, надання земель для випасу худоби селян тощо. Козаки весь час розганяли бунтівників, били їх нагайками і, як навіжені, їздили верхом на конях, вимахуючи шаблями, наводячи страх на дітей, старих і жінок. Частина людей почала розбігатися, а самі запеклі бунтівники нікуди не йшли з площі.

Їх оточили  стіною і наказали ловити та тягти до канцелярії. В числі заарештованих були: Павлинський Стах, Жога Василь, Мельник Густин, Смичковський Фома, Довбуш Микола, Серветнік Нестор, Чубатюк Пилип та інші».

В 1917 році робітники знову застрайкували. Причиною страйку була знову та ж причина- низька заробітна плата. Після довготривалих переговорів з бароном, вимоги робітників частково було задоволені. Першу звістку про революцію привезли у село солдати.

Під час жовтневих революційних подій селяни і робітники спалили баронський маєток. У жовтні 1917 року завод було націоналізовано.

Під час революційних подій 1918 року барона Маса було вбито, маєток – зруйновано, господарство – пограбовано. Настали важкі часи розкуркулювання, колективізації, голоду, війни.

У роки громадянської війни село поперемінно переходило від одних ворогів до інших . Іноземна інтервенція, австрійські війська, війська Денікіна, білополяки. Спогади Ковальчука П.Д. про події в селі в травні - червні1918 року:

«Коли я приїхав додому в Деребчин, то побачив тут ще жорстокіші порядки, ніж існували після страйку 1905 року. Більше двох чоловіків забороняли збиратися, інакше під’їде або підійде німецький чи польський солдат, озброєний шаблею і револьвером і заставить піти з ним до урядника. В кращому випадку - розжене. Ввечері скрізь нишпорили озброєні  солдати. З великою обережністю, і тільки в нічний час, при  наглухо закритих подушками вікнах, так, щоб не було видно світла, збиралися люди, якщо в цьому виникала потреба».

Перебуваючи в нашій місцевості в1920 році, польські війська грабували  наших односельчан і жорстоко розправлялися з ними.

20 грудня 1920 року в селі був обраний комітет незаможніх селян. Перший голова цього комітету – Рудик  Максим.

В першій же резолюції комітету було записано : «Ми, громадяни с. Деребчин, бажаємо підтримувати всі розпорядчі укази Радянського уряду, а також суворо  слідкувати і допомагати в боротьбі з контрреволюцією і всіма ворогами Радянської влади».   Тут же було прийняте рішення про розгортання роботи школи і надання матеріальної допомоги вчителям.

Першим головою сільської ради був Ковальчук Онуфрій Леонтійович, який невдовзі  був вбитий бандитами.

Після вбивства Ковальчука Онуфрія Леонтійовича головою сільської ради, аж до початку колективізації, працював його син - Павло Онуфрійович. 

У той час, у 1920- 1924 рр., почала працювати школа, було відкрито заводський клуб, засновано бібліотеку.

В 1921 році відкрилося фабрично-заводське училище для підготовки нових кадрів для цукрового заводу. Організовано збутову кооперацію, а при  заводі – бурякорадгосп. Першим сільськогосподарським колективним господарством був ТСОЗ, організований у 1928 році. У 1929 році ТСОЗ був реорганізований у кооперативному сільськогосподарську артіль «Господар»,  яка об’єднувала 122 сільських господарства. Один із перших колгоспів, організованих у 1928 році, носив назву «Урожай», яка пізніше була змінена на колгосп  ім. Ворошилова. Його головою був Рудик Анатолій Іванович. Серед  активістів були  Коцюба Марфа Юхимівна,  Коцюба Павло Андрійович, Артеменко Олена, Щуровська Катерина,  Романовська Віра. Ланковою була обрана Коцюба Марфа. Спочатку  в колгоспі було 8 сімей, 4 пари коней, 5корів, 1 сівалка.

В 1932 році у селі було завершено суспільну колективізацію і на тій основі ліквідовано куркульство, як клас. Всі селянські господарства були об’єднані в 5 колективних господарств. До чого привела масова колективізація в країні і, зокрема, в Деребчині ?

Вона привела до різкого спаду виробництва сільськогосподарської продукції, масового знищення великої рогатої худоби, свиней, коней. Хлібні запаси були повністю зібрані і відправлені за кордон. Селянство залишилося на голодному пайку. Під час колективізації  всіх тих, хто не поспішав вступити в колгосп – розкуркулювали.

 Ким же були куркулі села Деребчина ? Це здебільшого селяни – середняки, які мали 8-10 десятин землі, пару коней, віз, плуг, борони і деякі інші знаряддя праці. Як правило – це старанні, працьовиті господарі, які працювали зранку до вечора. Так, наприклад, селянин села Деребчин  Казмірчук Іван Вікентійович мав поверх 18 десятин землі, пару коней, віз, плуг, борони, вулики. В колгосп не бажав вступати і був за це розкуркулений – висланий із села разом із дружиною Оленою Йосипівною і 17-річною донькою у 1931 році.

Був також розкуркулений Кравчук Франц Вікторович, а в його хаті в післявоєнний період  навчались два класи середньої школи. То була проста хата з підвалом, погребом та криницею.  В 1931році разом з Казмірчуком Іваном було вислано ще 5 сімей. Прізвища всіх розкуркулених не вдалося вияснити, проте деякі  можна назвати : Серветнік Леонтій, Серветнік Лук’ян, Шпак Антон, Смичковський Павло, Бабій Петро.

Історичні факти свідчать, що розкуркулювання села – це грубі і необґрунтовані методи насильства  адміністративної сталінської системи управління. І як наслідок, 1933 рік - рік страшного голоду і масового вимирання людей. Голоду можна було б уникнути, якби не ходили бригади і не збирали все до зернини. На селі з’явилася «несуни» , яких закон про «п’ять колосків»  жорстоко карав. Так Ворткова Ніна за 2, 5 кг зерна,  які вона взяла для дітей, була засуджувала на 5 років ув’язнення. В селі зріс бандитизм, мали місце непокори селян. В 1933 році жителі Деребчина пограбували склад з зерном, де зараз відділення імені Дзержинського. У 1933 році вижив той, хто мав корову і працював у колгоспі. У колгоспі давали  «бовтанку» і шматочок чорного липкого  хліба. Мали  місце факти канібалізму.

 Назвати кількість померлих від голоду дуже  важко, бо такого обліку ніхто не проводив в районі. Можна припустити на основі тверджень старожилів, що в Деребчині від голоду померло більше 300 душ.

Ще важчим тягарем і горем, що лягли на плечі народу, були жорстокі  сталінські репресії, коли сотні тисяч ні в чому невинних людей саджали в тюрми, відправляли в табори і без суду розстрілювали, як ворогів народу. Масові репресії в нашому селі відбулися у 1937 – 1938 роках.

Так, громадянин Айхерт  Олексій Іванович свідчив, що разом з його батьком Айхертом Іваном Якубовичем було репресовано 66 чоловік, із  яких повернулося лише 5. Решта загинула в таборах.

    22 червня 1941 року мирну працю людей порушили німецько – фашистські окупанти, які напали на нашу Батьківщину. 22 липня 1941 року  німецькі загарбники захопили і Деребчин  . У нашому Шаргородському районі господарювали румунські окупанти, опираючись на місцевих зрадників – поліцаїв, старост. Загальний контроль і окупаційний режим здійснювали комендатури і жандармерії. У Джурині знаходився участок  жандармерії, який обслуговував і Деребчин.

         І самим цікавим є те, що протягом усієї окупації цукрозавод залишався діючим.    Продукцію румуни відправляли до себе на батьківщину. Плата за працю була майже відсутня- видавали по 200 грам хліба на трудодень. Це призводило до масових крадіжок на цукрозаводі і в сільськогосподарських господарствах.  Будь – яка провина каралася побоями і арештами.

    В ніч з 18 березня на 19 березня1944 року військами ІІ Українського фронту Деребчин звільнили  від окупантів.

    У роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі з ворогами брали участь близько 850 наших односельчан, із них 378  - загинули . Багато повернулося важкопораненими , інвалідами.

Важке випробування випало на долю жителів села Деребчин після війни на відбудові й подальшому розвитку сільського господарства. Робітникам радгоспу і колгоспникам доводилося працювати майже без сільськогосподарської техніки і тягла. Роботи по обробітку полів проводилися за допомогою корів, а, здебільшого, і вручну.

У 1947 році склалися важкі погодні умови. Людей знову спіткало велике горе - неврожай, який призвів до масового голоду. Селяни змушені були платити податки навіть за фруктові дерева.

Завдяки самовідданій праці вже в 1948 році в радгоспі почали одержувати високі врожаї на той час : пшениці - 30 ц з гектара, цукрових буряків - 420 ц з гектара. З ростом громадського колгоспного господарства і всезростаючим оснащенням його сільськогосподарською технікою в 1950 році п’ять колгоспів об’єдналися в два, а в 1958 році – в одну сільськогосподарську артіль ім. Калініна.

У квітні 1960 року колгосп реорганізовано в буряко – насіннєвий  радгосп Деребчинського  цукрокомбінату.

         В ці роки село входило в десятку найкращих сіл Вінниччини. За красою, промисловим та сільськогосподарським потенціалом, великою насиченістю торгових центрів, його важко було порівняти  з іншими селами Шаргородщини. Село постійно поповнювалось інтелігенцією та висококваліфікованими спеціалістами.

         В 70-х – 90-х роках були побудовані великі тваринницькі ферми у п’яти відділеннях радгоспу, загальноосвітня школа,  дитячий садок, відділення зв’язку, чудові житлові будинки для працівників села. Але, на жаль, розквіт села на цьому припинився і, навіть, навпаки – господарство почало розвалюватися.

         Не залишилося ні одного відгодівельного комплексу, розібрали залізничну колію, порізали на металобрухт цукровий завод. Майже зруйновано заводський будинок культури, давно не працює лазня та перукарня. В страшно занедбаному стані знаходяться сільські дороги. Відбулася велика еміграція працездатного чоловічого населення. В селі залишилися жінки та діти, які всіма силами намагалися зберегти своє рідне село, свій завод – годувальник.

         Хто ж допоможе цим працелюбним людям, цій вистражданій землі, цьому, ніби забутому Богом, селу?

Члени гуртка «Юний патріот».

Деребчинська СЗШ I-III ступенів.

2009 рік.